Захисниця Незалежності
“Я теж відчувала страх: я – одинока мама, у мене діти. Також було страшно. Але ж думаю, потрібно хлопцям допомогти”, – розповідає військовослужбовець 152 окремої механізованої бригади Руслана, яка зустріла повномасштабне вторгнення на Полтавщині.
“Я родом з Івано-Франківської області, там народилась. У 1986 році ми переїхали на Полтавщину. У мене троє дітей: донька вже одружена, а два сини навчаються, один з них ходить до школи,” – додає Руслана Валеріївна, яка має кваліфікацію кухаря 4-го розряду та долучилась до лав Збройних Сил України на початку 2024 року.
“На той момент, коли почалася повномасштабна агресія, я працювала продавцем у магазині. Мій племінник пішов на фронт, отримав поранення. Зараз там воює близька мені людина. І я вирішила піти також. Добровільно”, – підкреслює військовослужбовець.
На запитання, за рахунок чого Україна вистояла, Руслана відповідає: “Завдяки нашому народу. Всі об’єдналися з перших днів. Якби ми мали більшу підтримку від союзників, ми б уже виграли цю війну!”
У Руслани служба починається о 05:00 ранку кожного дня. “Буває і важко вставати так рано, але мотивує те, що я знаю, що потрібна хлопцям,” – ділиться Руслана Валеріїна та продовжує – “Була за сімейними обставинами дома, на 10 днів відпустили, діти захворіли, то з 10 днів, я тільки 5 змогла побути дома – мене тягнуло до моїх хлопців. Тягнуло назад. Відчуття, що я потрібна. Може, вони голодні, не нагодовані, можливо, ще щось. Тягне мене сюди. Тягне. Були на навчанні, то хотілося швидше потрапити до своєї бригади. Хай хоч польова кухня, хай хоч немає всього, що мені потрібно, але я тут вже звикла. Мені тут найкраще”.
У армійському житті жінки стикаються з викликами, які можуть бути складнішими порівняно з чоловіками. Проте, маючи витримку та внутрішню міць, вони здатні подолати будь-які перешкоди. Важливо залишатися вірною собі, пам’ятаючи про власну цінність та внутрішню силу.
Говорячи про мобілізацію, військовослужбовець зауважує: “Потрібно, щоб було більше наших хлопців. Є Воїни, які б’ються більше 2 років. Які ні дитину, ні сім’ю не бачили. Щоб їх хоч трішки замінити. Щоб ішли і не ховалися. Щоб ми об’єдналися, стали сильнішими та закінчили цю кляту війну,” – та продовжує – “Ще з 2014 року багато з нашої громади воювало хлопців. Всі повернулися з АТО, всі живі. З того часу ми ненавидимо росію. І родичі є на росії, але ми не спілкуємось. Вони нас обвинувачують, що це ми напали. Викреслили зі свого життя. А те, що він думав, що забрав Крим, він не забере Україну ніколи. Наш народ, як кажуть, сильний. Нашу націю не здолати!”
Після Перемоги, Руслана не поспішатиме повертатись додому. “Я не планую повертатись додому. Я залишусь в армії. Поки ми все не відновимо та не відбудуємо. Залишатимусь у війську щонайменше доти, доки останній міст не стане там, де він стояв. Поки вже всі не роз’їдуться, до крайнього, а тоді вже я. Тоді буде Перемога!”
Служимо Українському народові!
152 окрема механізована бригада UA